Зачарована будівля

 Однією з найбільших і найкрасивіших споруд Станиславова австрійської доби є дирекція залізниць (тепер – головний корпус медичного університету), спроектована архітектором Баудішем. За свою більш ніж сторічну історію доля будинку щонайменше двічі висіла на волосинці.

В 1916 році Станиславів опинився у прифронтовій смузі. В центрі міста стояли російські гармати, яки вели артилерійську дуель із австрійськими батареями, що отаборились на Загвіздянських пагорбах. В результаті центр міста перетворився на руїни. Найбільше дісталося вулиці Карпінського (початок Галицької). На фото дуже добре видно масштаби руйнувань. А ось будинок дирекції залізниць стоїть як ні в чому не бувало. Там навіть вікна не побиті.

Наступного разу йому пощастило вже у Другу світову. За німецької окупації там розташувалась якась поважна установа. Напередодні штурму міста у липні 1944 року росіяни вислали бомбардувальник для знищення будівлі. Він скинув дві бомби. Одна впала позаду – там, де тепер дальня частина скверу Міцкевича. Друга бомба потрапила у невеликий двоповерховий будиночок перед медакадемією. Спочатку там також був скверик, а пізніше збудували ресторан «Ювілейний» (тепер – «ПлюсБанк). Складається таке враження, що якісь вищі сили взяли шефство над творінням архітектора Баудіша. І слава Богу!

За матеріалами газети "Репортер"

Вірменське питання

Коли одна етнічна група потрапляє у чуже соціокультурне середовище, то у неї є два шляхи. Або вона повністю розчиняється у титульній нації, або переселенці починають змінювати оточення під себе. Так купка вікінгів захопила Неаполітанське королівство, сицилійські мафіозні клани і зараз домінують у кримінальному світі США, а кавказькі земляцтва остерігались зачіпати навіть найнахабніші «діди» радянської армії. А ось станиславівські вірмени примудрились пройти обома цими шляхами. Спробуємо дати відповідь на «вірменське питання».

Перші прийшли з Молдови

Колись вірмени мали свою державу, яка називалась Анійським царством. Але його у 1045 році захопила Візантія. Тоді вірмени заснували Кілікійське царство, але його знову захопили у 1375 році. На цей раз турки‑сельджуки. З тих пір вірмени своєї країни не мали і розселились по світу. Їхні нечисельні громади добре зарекомендували себе у Європі. Дружні, підприємливі, працелюбові вони були бажаними гостями у христи-янських містах. А от у мусульманських – ні.

Коли Андрій Потоцький за­с-нував Станиславів, він одразу запросив сюди вірмен. І вони прибули. Переважно з Молдови, хоча траплялись і вихідці з Угорщини. Магнат виділив їм земельну ділянку в межах сучасних вулиць Мельничука і Вірменської. А 23 травня 1663 року Потоцький видав привілей на побудову вірменської церкви. На утримання священика він не пошкодував цілого фільвар-ку у Княгинині та угринівського «млина з одним колесом».

Саме тоді трапився перший гучний скандал, який ледь не поставив жирну крапку на вірменській колонізації. Зі Львова прибув священик Йосип Східний, але громада не допустила його до «виконання службових обов’язків». Справа в тому, що ще у 1630 році львівський вірменський архієпископ прийняв унію з Римом. А ось представники місцевої парафії були послідовниками автентичної Вірменської апостольської церкви і не бажали приймати уніатського пастора. Серед переселенців почались розмови про залишення Станиславова. Це змусило архієпископа відізвати пана Східного назад. Але Потоцький виявився тонким дипломатом. Він якось зміг переконати місцевих вірмен прийняти унію і вже наступного року релігійне життя стабілізувалось.

Впливова громада

У 1672 році турки здобувають Кам’янець-Подільський. Це спричинило масову втечу вірмен, значна частина яких рушила до Станиславова. Їх було так багато, що вони не вмістились всередині фортечних стін, тому частина осіла в передмістях, а деякі оселились у Лисці та Тисмениці. Як наслідок вірменська громада значно збільшилась і це змусило Потоцького видати їм новий привілей, який регулював засади вірменського самоврядування. За ним вірмени були зрівняні у правах із поляками, звільнялись від мит на всіх землях Потоцького та обирали свій магіст-рат. Отже у місті стало два само-врядування: польсько-руське (тобто українське) і вірменське. Кожне мало 12 радників і одного війта, які вирішували цивільні справи. А ось справи кримінальні обидві спільноти розглядали разом.

Радників обирала рада Карсунахпарів (старійшин), а вже потім вони між собою обирали війта. Не завжди вибори проходили мирно. Наприклад, у 1770 році через ворож-нечу кланів Вартановичів і Бог-дановичів виборчий процес було зірвано і обидві сторони звинуватили одна одну у фальсифікації.

Зрозуміло, що Потоцький не дарма надавав уродженцям долини Арарату такі привілеї. Вірмени мали гроші. Їм належали два ремісничих цехи – шевський і кушнірсько‑сап’янний. Розповідають, що вірмени якимось чином взнали у турків секрет обробки шкіри і їхня продукція навіть перевершила мусульманську.

Але головним джерелом доходів вірмен була торгівля великою рогатою худобою. Вони їздили до Молдавії, Румунії чи Болгарії, де винаймали пасовиська, на яких вигодовували коней, волів та каракулевих овець. Коли худоба набирала вагу, її гнали до Станиславова. Частину продавали на тутешніх ярмарках, а решту везли до Гданська, Сілезії і навіть Баварії.

Не цурались купці торгувати і свинями, збіжжям, осетриною. Також існували вірменські шинки, заїзди, мережі крамничок та складів. І все це приносило прибуток. Вони справедливо вважались найбагатшими. У 1735 році 300 вірмен заплатили стільки ж податків, скільки півтори тисячі євреїв.

Вони творили місто

Коли читаєш польського історика Хованця, перед очима постає майже відчутний образ міста: «Цікавим було життя мешканців Вірменської вулиці Станиславова півтора століття тому. Воно зосеред-жувалось довкола дерев’яної церковці, школи і парафії, заколисаних тишею вірменського цвинтаря, голосним гомоном вуличного руху, гамором заїздів і галасом ремісничих майстерень, переповнених запахом козячих шкір».

Залишили вірмени слід і на топографічній мапі Станиславова. Крім вулиці Вірменської, існувала Вірменська фіртка (маленька брама) позаду костелу, а вулиця Мазепи спочатку називалась Вірменська Брукована. А у 1742 році сталося справжнє диво. У вірменському храмі заплакала ікона Діви Марії. Пізніше вона прославилась всілякими чудесами і через 200 років її навіть коронували.

Тодішні вірмени, звісно, дещо відрізняються від тих чоловіків, які торгують мандаринами на франківському базарі. Зберігся портрет радника Христофора Рошко-Богдановича (1686‑1767), про якого історик Баронч пише, що: «він відзначався здоровим глуздом та поміркованими діями». З портрета на нас дивиться лисий дід із величезним носом, у традиційному польському кунтуші. Тоді у Станиславові було кілька сімей, які складали олігархічну верхівку цієї громади, – Аміровичи, Вартановичи, Богдановичи, Теодоровичи та Торосовичи.

Звичайно, вірменам заздрили. І їх «розводили на бабки». Під час Північної війни москалі, саксонці та навіть поляки гетьмана Сенявського накладали на місто величезні контрибуції. У 1707 році саме вірменська громада винесла на собі основний тягар поборів. А у 1739 році російські війська вкрали величезні стада худоби, що належали лисецьким і станиславівським купцям.

Збитки оцінювались у мільйони злотих. Але справжнім головним болем для вірмен були євреї. Вони завалили ринок неякісним, але дешевим товаром, скуповували крамниці, шинки та почали монополізувати торгівлю шкірою. І хоча Потоцький став на захист християн, економічну війну вірмени програли.
Початок 70‑х років XVIII століття став критичним для громади. Громадянська війна, російська інвазія, епідемія чуми остаточно підірвали економічний добробут вірмен. Більшість з них не вагаючись прийняла запрошення австрійського цісаря переселитись до спокійної Угорщини.

Ті, хто залишився, тихо зійшли на маргінеси. У 1786 році австрійці скасовують окремий вірменський магістрат – колишні господарі міста стали пересічними підданими цісаря. Через брак прихожан та коштів на ремонт, довгих 15 років вірменська церква стояла зачиненою. А після її відновлення туди вже не було кому ходити – громада складалася заледве з півсотні осіб. Рештки вірмен зі страшною швидкістю асимілювались з поляками. І хоча у парку мешкав барон Ромаш-кан, а у телефонних довідниках 1920‑х років траплялись вірменські прізвища, у грудях цих людей вже бились польські серця.

 

 За матеріалами газети "Репортер"

Невловимий Міцкевич

У Самуїла Маршака є типово радянський вірш, який називається «Балада про пам’ятник». Там розповідається, як у маленьке кавказьке містечко прийшли німці та наказали відправити на переплавку місцевий пам’ятник Леніну. До речі, бронзовий. Але відважні партизани відбили той коштовний лом і поставили його на місце…

Щось подібне сталось у Станиславові. З пам’ятником Міцкевичу. За часів окупації німці, м’яко кажучи, не надто толерували поляків. Вони систематично нищили польську інтелігенцію й підірвали пам’ятник Грюнвальдській битві. Бронзового Міцкевича чекало щось подібне. Натомість, одного прекрасного ранку поет зник із постаменту. Його шукали і поліція, і гестапо, і навіть пожежні. Марно.

Як з’ясувалося пізніше, скульптуру потайки зняв з п’єдесталу пан Казимир Татара, вивіз за місто та закопав. Коли ж німців виперли, чемно повернув поета назад. Чи робив він то сам, чи був першим богатирем Станиславова – достеменно невідомо.

 

За матеріалами газети "Репортер"

Балада про москалів

Хтось на це ображається, хтось уже звик, а дехто просто не розуміє значення цього слова. Наприклад, російські туристи часто відповідають: «Простите, но я не москвич». Мова – про доволі популярне на Західній Україні слово «москаль». За тлумачним словником воно означає або російського солдата (застарілий варіант), або будь-якого росіянина (москвина, московця). А прикарпатський люд таким чином уже давно називає усіх російськомовних – як в образливій, так і в жартівливій формі.

Перші зайди

Незважаючи на те, що Станиславів розташований від Москви на відстані півтори тисячі кілометрів, москалі тут бували доволі часто, дещо залишили і зараз є.
Перше знайомство зі «схід-ними братами» відбулось на початку 1707 року. Тоді йшла Північна війна і війська Петра І активно допомагали своєму польському союзникові Августу ІІ. На жаль, власник Станиславова Йосип Потоцький обрав прошведську орієнтацію й тому його родинне гніздо спустошила об’єднана польсько-російсько‑саксонська армія, очолювана гетьманом Сенявським. Щоправда, грабувати місто їм допомагали і козаки ще одного гетьмана – Мазепи, але про це сучасні поважні історики чомусь дуже не люблять згадувати. Майже рік росіяни стояли у Станиславові, злупили з магістрату тисячу талярів і рушили далі.

Наступного разу москалі без бою зайняли Станиславів у 1734 році, під час так званої «війни за польський спадок». Тоді кавалерійський відділ з дивізії російського генерала Лассі (шотландця за походженням) спустошив базу головного опонента імперської політики – того ж Йосипа Потоцького.

Не пройшло і п’яти років, як росіяни повер-нулись. І знову через Потоцького, який сколочував польсько-шведсько-турецьку коаліцію, спрямовану проти Москви. Тоді на Станиславів рушив кавалерійській загін генерал-майора Кантемира. Гарнізон фортеці відбив наступ. Академік Грабовецький у своїй «Історії Івано-Франківська» пише, що «українські передміщани радо зустрічали росіян і козаків». Це виглядає дещо дивним, якщо брати до уваги, що росіяни нещадно пограбували ті самі українські передмістя, а перед тим спалили Кути, Городенку і Тисменицю.

Ближче знайомство

Хтось із істориків влучно підмітив, що у Польщі вибори нового короля майже щоразу перетворювались на національну трагедію. Так сталося і в 1764 році – новий король, нова громадянська війна, нова російська інтер-венція. Цього разу Станиславів здобуває князь Михайло Дашков. Він більше увійшов до історії як чоловік своєї дружини – знаменитої Катерини Дашкової, яка була Президентом Російської Академії наук, подругою (а потім противницею) Катерини ІІ та авторкою цікавих мемуарів.

Проте, як не дивно тепер, місцеве населення тоді дійсно зустрічало росіян із симпатією. Підтвердженням тому є «Пісня свіцька о ляхах з москалями», яку свого часу опублікував Іван Франко та яка розповідає про здобуття міста. Вона починається словами:

Росіяни перебували тут з 7 серпня по 5 жовтня 1764 року, склавши на згадку «План міста Станиславова» капітана Ширкова.

У 1768 році росіяни, які тоді хазяйнували у Польщі як удома, знову займають Станиславів. Цього разу надовго. Вони влаштовують тут польовий магазин (склад продовольства) для потреб діючої армії, яка вела війну з Туреччиною. Виперли їх звідси тільки австрійські солдати, які окупували Галичину згідно з першим поділом Речі Посполитої.

Москалі пішли, але дещо по собі залишили. У реєстрі мешканців передмість 1780‑1790 рр. зустрічаються такі яскраві особистості як Іванко Москвин, Дмитро Москва та Василиха з Москви. Отаке було знайомство міста з москалями у ХVIII столітті. Один мій знайомий навіть жартома назвав Станиславів «містом руської слави». Щось у цьому є.

Керенський, Чапаєв, Каледін…

У ХІХ столітті москалів у Станиславові не було, проте з’явилися москвофіли. Так називали представників української інтелігенції, які відстоювали «національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією». У Галичині ця течія набула популярності після того, як російські війська прокрокували теренами Західної України для придушення угорського повстання. До речі, першу українську історію нашого міста – «Галицько-руське місто Станиславів з достовірних джерел» – написав саме москвофіл Венедикт Площанський у 1868 році.

У Першу світову Станиславів тричі займали росіяни та тричі їх звідси виганяли австрійці. З тих часів залишилися декілька фото, де російські козаки позують на теперішньому Вічевому майдані. Тоді москалі відкрили в місті курси російської мови, притулок для бездомних сиріт, організували безкоштовну роздачу їжі бідним.

У планах було навіть відкриття російської гімназії, але не вистачило часу. Саме в часи війни тут перебувають такі відомі діячі російської історії, як Олександр Керенський, сестра Леніна Марія Ульянова, геройський унтер-офіцер Василь Чапаєв, майбутній ватажок білого руху Олексій Каледін. Цікаво, що першим (і останнім) російським генерал-губернатором Галіції був граф Георгій Бобринський, позашлюбний нащадок Катерини ІІ та графа Орлова.

У 1920 році кіннота Будьонного безуспішно намагалася забрати в поляків Львів, тоді як піхота Тухачевського рвалася до Варшави. Але поляки відбилися і тому Галичина протягом майже 20 років прожила без москалів.

Вони повернулись разом із «золотим вереснем». На зворотному боці наведеного тут фото, є напис: «Группа товарищей, которые приехали на постоянную работу в город Станислав в 1939 году». Серед них були не тільки бійці та командири Червоної армії, а й учителі, лікарі, інженери. Чомусь є стереотип, що в НКВС служили виключно москалі та євреї. Натомість, спис-ки працівників Станіславського НКВС дещо спростовують цей міф. Разом із Балабановим, Кузнєцовим та Ельзоном на сторожі соціалістичної законності стояли і товариши Бондаренко, Галицький і Степанчук.

З війни до незалежності

Друга масова хвиля еміграції накрила Станіслав після війни. Тоді місто стояло напівпорожнім, оскільки євреїв вибили, поляки виїхали, а українців було небагато. Багато російських спеціалістів взяли активну участь у відбудові зруйнованою війною промисловості та закладанні нових підприємств. У місті було щонайменше п’ять російськомовних шкіл, навчатись у яких було доволі престижно.

За назвами деяких вулиць можна було вивчати географію Росії: Московська, Ленінградська, Сталінградська, Новгородська. Не забули і про класиків російської літератури – Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Лермонтова, Достоєвського. У телефонному довідникові за 1983 рік прізвище Іванов згадувалось аж 64 рази, залишивши позаду навіть Мельників і Бойчуків.

Але найбільше росіян було серед військових. У Франківську стояло близько 20 частин. Багато офіцерів і прапорщиків з них після виходу в запас залишались у місті як постійні мешканці. Після здобуття Україною незалежності кількість росіян суттєво зменшилася. Хтось виїхав на історичну батьківщину, хтось помер, а дехто раптом згадав про своє українське коріння. Ті, хто залишився, майже повністю вписалися в оточуючу дійсність. Вони служать у міліції та армії, керують підприємствами, працюють у приватних фірмах, у лікарнях і школах. Переважна більшість із них народилась у Івано-Франківську і нікуди не збирається звідси їхати.

За матеріалами газети "Репортер"

Парк, що пережив імперії

«Закласти міський парк на землях Радецького поля площею 7 моргів між Липами та вул. Голуховського, до якого доступ був би з обох боків», – таку ухвалу міська рада Станиславова прийняла в травні 1895 р. Однак це рішення сподобалось не всім. Частина городян вважала, що розташування парку поруч із тюрмою та військовими казармами невдале. Але захисники ідеї створення парку таки домоглися свого й навесні 1896 р. почалось його закладення. Тому, на переконання  краєзнавця Михайла Головатого, роком заснування парку доцільніше вважати 1896-й, коли тут посадили перші дерева.

Колесо історії

За Австрії в парку з’явилося багато відпочинкових й розважальних закладів: музичні павільйони, громадські альтанки, ресторан. З 1903 по 1907 р. міська влада викуповує у власників кілька земельних ділянок і парк розширюють до вулиці Казимирівської (нині – Гетьмана Мазепи). На цих землях викопують два ставки, які згодом об’єднають в одну водойму з острівцем. Взимку тут навіть проводились хокейні матчі.
Навесні 1908 р. на викупленій міською «Касою ощадності» 10-морговій земельній ділянці, де зараз східна трибуна стадіону «Рух», став до ладу модний в ті часи так званий «парк Йордана» – ігровий майданчик з атракціонами.
За Польщі в парку відбулося мало змін. Найперше парк, що носив ім’я цісарівни Єлизавети, поляки перейменували на честь свого письменника Генрика Сенкевича. У 1928 р. влада докупила ще одну земельну ділянку площею 1,3 га для розширення громадського парку.
За часів німецької окупації парк назвали іменем Івана Франка. Німці підірвали пам’ятник на честь 500-ліття Грюнвальдської битви, встановлений тут в 1910 р. А під час визволення міста у липні 1944 р. найзапекліші бої велися саме в районі парку і значна його частина була поруйнована.
З 1945 р. парк носить ім’я  Т.Г. Шевченка. Наприкінці 1948 р. до нього приєднали прилеглу територію колишнього приватного парку Ромашкана, після чого площа міського парку склала 28 гектарів.
За радянської влади парк зазнав трьох реконструкцій – в 1949, 1966 та 1977 роках. Під час першої реконструкції тут посадили  понад 1,5 тис. різних дерев і чагарників. У відремонтованій будівлі паркового палацу розмістили бібліотеки для дітей і дорослих, читальний зал, ресторан, більярдну. Спорудили літній «зелений» театр на 900 місць. Обладнали дитячий та танцювальний майданчики. Будували волейбольний, баскетбольний і тенісний майданчики. Встановили фонтан, а також пам’ятники Лєніну і Сталіну.
У 1955 р. поблизу парку відкрили міське озеро, споруджене на болотистій місцевості методом народної будови площею водного плеса 38 га. Тут обладнали пляжі, човнову та рятувальну станції. За час свого існування це озеро пережило лише одну реконструкцію, яка, однак, тривала понад сім років, і мало різних власників. Зараз озеро знову у складі міського парку.  
У 1974 р. працівники управління «Росмонтажатракціон» встановили колесо огляду висотою 28 метрів, яке й зараз є улюбленим атракціоном відвідувачів міського парку. 

Чи є шанс на відродження?

Міський парк культури та відпочинку, в якому своєрідно поєднані англійський і французький паркові стилі, є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення. Як заповідний об’єкт він входить до складу природно-заповідного фонду і є складовою частиною світової системи природних територій та об’єктів.
Його можна назвати й музеєм природи, адже, окрім місцевих порід, тут ростуть й екзотичні дерева і чагарники, завезені свого часу з розсадників Польщі, Франції та Америки. Зокрема, тут можна побачити рідкісне тюльпанове дерево та гінкго – єдиного представника родини гінкгових і найстарішого предка голонасінних, що зберігся до наших днів.
Незважаючи на все це, на початку 1990-х років парк почав занепадати. Старі дерева всихали, проростав самосів, який захаращував територію. Щоб врятувати парк, в 2003 р. міськвиконком ухвалив рішення про чергову реконструкцію, яка, на жаль, не завершена й досі. Директор парку, депутат міськради Володимир Ротару переконаний, що розпочату  справу таки треба довести до логічного кінця, але з сумом констатує, що впродовж останніх трьох років на реконструкцію парку не виділили жодної копійки.
«Завершити реконструкцію необхідно. Можливо, через брак коштів, не в такому обсязі, як було заплановано, але хоча б елементарне. Крім того, необхідно виділяти кошти на експлуатацію парку й утримання в належному стані того, що вже зроблено, бо воно починає руйнуватися», – каже пан Ротару. За його словами, передовсім необхідно усунути дефекти паркових гідроспоруд і вирішити питання з відновлення систем штучного орошення та водовідведення в парку, завершити благоустрій алей. На першочергові роботи потрібно 2-3 млн. гривень. 

За матеріалами газети "Західний кур'єр"