Невловимий Міцкевич

У Самуїла Маршака є типово радянський вірш, який називається «Балада про пам’ятник». Там розповідається, як у маленьке кавказьке містечко прийшли німці та наказали відправити на переплавку місцевий пам’ятник Леніну. До речі, бронзовий. Але відважні партизани відбили той коштовний лом і поставили його на місце…

Щось подібне сталось у Станиславові. З пам’ятником Міцкевичу. За часів окупації німці, м’яко кажучи, не надто толерували поляків. Вони систематично нищили польську інтелігенцію й підірвали пам’ятник Грюнвальдській битві. Бронзового Міцкевича чекало щось подібне. Натомість, одного прекрасного ранку поет зник із постаменту. Його шукали і поліція, і гестапо, і навіть пожежні. Марно.

Як з’ясувалося пізніше, скульптуру потайки зняв з п’єдесталу пан Казимир Татара, вивіз за місто та закопав. Коли ж німців виперли, чемно повернув поета назад. Чи робив він то сам, чи був першим богатирем Станиславова – достеменно невідомо.

 

За матеріалами газети "Репортер"

Балада про москалів

Хтось на це ображається, хтось уже звик, а дехто просто не розуміє значення цього слова. Наприклад, російські туристи часто відповідають: «Простите, но я не москвич». Мова – про доволі популярне на Західній Україні слово «москаль». За тлумачним словником воно означає або російського солдата (застарілий варіант), або будь-якого росіянина (москвина, московця). А прикарпатський люд таким чином уже давно називає усіх російськомовних – як в образливій, так і в жартівливій формі.

Перші зайди

Незважаючи на те, що Станиславів розташований від Москви на відстані півтори тисячі кілометрів, москалі тут бували доволі часто, дещо залишили і зараз є.
Перше знайомство зі «схід-ними братами» відбулось на початку 1707 року. Тоді йшла Північна війна і війська Петра І активно допомагали своєму польському союзникові Августу ІІ. На жаль, власник Станиславова Йосип Потоцький обрав прошведську орієнтацію й тому його родинне гніздо спустошила об’єднана польсько-російсько‑саксонська армія, очолювана гетьманом Сенявським. Щоправда, грабувати місто їм допомагали і козаки ще одного гетьмана – Мазепи, але про це сучасні поважні історики чомусь дуже не люблять згадувати. Майже рік росіяни стояли у Станиславові, злупили з магістрату тисячу талярів і рушили далі.

Наступного разу москалі без бою зайняли Станиславів у 1734 році, під час так званої «війни за польський спадок». Тоді кавалерійський відділ з дивізії російського генерала Лассі (шотландця за походженням) спустошив базу головного опонента імперської політики – того ж Йосипа Потоцького.

Не пройшло і п’яти років, як росіяни повер-нулись. І знову через Потоцького, який сколочував польсько-шведсько-турецьку коаліцію, спрямовану проти Москви. Тоді на Станиславів рушив кавалерійській загін генерал-майора Кантемира. Гарнізон фортеці відбив наступ. Академік Грабовецький у своїй «Історії Івано-Франківська» пише, що «українські передміщани радо зустрічали росіян і козаків». Це виглядає дещо дивним, якщо брати до уваги, що росіяни нещадно пограбували ті самі українські передмістя, а перед тим спалили Кути, Городенку і Тисменицю.

Ближче знайомство

Хтось із істориків влучно підмітив, що у Польщі вибори нового короля майже щоразу перетворювались на національну трагедію. Так сталося і в 1764 році – новий король, нова громадянська війна, нова російська інтер-венція. Цього разу Станиславів здобуває князь Михайло Дашков. Він більше увійшов до історії як чоловік своєї дружини – знаменитої Катерини Дашкової, яка була Президентом Російської Академії наук, подругою (а потім противницею) Катерини ІІ та авторкою цікавих мемуарів.

Проте, як не дивно тепер, місцеве населення тоді дійсно зустрічало росіян із симпатією. Підтвердженням тому є «Пісня свіцька о ляхах з москалями», яку свого часу опублікував Іван Франко та яка розповідає про здобуття міста. Вона починається словами:

Росіяни перебували тут з 7 серпня по 5 жовтня 1764 року, склавши на згадку «План міста Станиславова» капітана Ширкова.

У 1768 році росіяни, які тоді хазяйнували у Польщі як удома, знову займають Станиславів. Цього разу надовго. Вони влаштовують тут польовий магазин (склад продовольства) для потреб діючої армії, яка вела війну з Туреччиною. Виперли їх звідси тільки австрійські солдати, які окупували Галичину згідно з першим поділом Речі Посполитої.

Москалі пішли, але дещо по собі залишили. У реєстрі мешканців передмість 1780‑1790 рр. зустрічаються такі яскраві особистості як Іванко Москвин, Дмитро Москва та Василиха з Москви. Отаке було знайомство міста з москалями у ХVIII столітті. Один мій знайомий навіть жартома назвав Станиславів «містом руської слави». Щось у цьому є.

Керенський, Чапаєв, Каледін…

У ХІХ столітті москалів у Станиславові не було, проте з’явилися москвофіли. Так називали представників української інтелігенції, які відстоювали «національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією». У Галичині ця течія набула популярності після того, як російські війська прокрокували теренами Західної України для придушення угорського повстання. До речі, першу українську історію нашого міста – «Галицько-руське місто Станиславів з достовірних джерел» – написав саме москвофіл Венедикт Площанський у 1868 році.

У Першу світову Станиславів тричі займали росіяни та тричі їх звідси виганяли австрійці. З тих часів залишилися декілька фото, де російські козаки позують на теперішньому Вічевому майдані. Тоді москалі відкрили в місті курси російської мови, притулок для бездомних сиріт, організували безкоштовну роздачу їжі бідним.

У планах було навіть відкриття російської гімназії, але не вистачило часу. Саме в часи війни тут перебувають такі відомі діячі російської історії, як Олександр Керенський, сестра Леніна Марія Ульянова, геройський унтер-офіцер Василь Чапаєв, майбутній ватажок білого руху Олексій Каледін. Цікаво, що першим (і останнім) російським генерал-губернатором Галіції був граф Георгій Бобринський, позашлюбний нащадок Катерини ІІ та графа Орлова.

У 1920 році кіннота Будьонного безуспішно намагалася забрати в поляків Львів, тоді як піхота Тухачевського рвалася до Варшави. Але поляки відбилися і тому Галичина протягом майже 20 років прожила без москалів.

Вони повернулись разом із «золотим вереснем». На зворотному боці наведеного тут фото, є напис: «Группа товарищей, которые приехали на постоянную работу в город Станислав в 1939 году». Серед них були не тільки бійці та командири Червоної армії, а й учителі, лікарі, інженери. Чомусь є стереотип, що в НКВС служили виключно москалі та євреї. Натомість, спис-ки працівників Станіславського НКВС дещо спростовують цей міф. Разом із Балабановим, Кузнєцовим та Ельзоном на сторожі соціалістичної законності стояли і товариши Бондаренко, Галицький і Степанчук.

З війни до незалежності

Друга масова хвиля еміграції накрила Станіслав після війни. Тоді місто стояло напівпорожнім, оскільки євреїв вибили, поляки виїхали, а українців було небагато. Багато російських спеціалістів взяли активну участь у відбудові зруйнованою війною промисловості та закладанні нових підприємств. У місті було щонайменше п’ять російськомовних шкіл, навчатись у яких було доволі престижно.

За назвами деяких вулиць можна було вивчати географію Росії: Московська, Ленінградська, Сталінградська, Новгородська. Не забули і про класиків російської літератури – Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Лермонтова, Достоєвського. У телефонному довідникові за 1983 рік прізвище Іванов згадувалось аж 64 рази, залишивши позаду навіть Мельників і Бойчуків.

Але найбільше росіян було серед військових. У Франківську стояло близько 20 частин. Багато офіцерів і прапорщиків з них після виходу в запас залишались у місті як постійні мешканці. Після здобуття Україною незалежності кількість росіян суттєво зменшилася. Хтось виїхав на історичну батьківщину, хтось помер, а дехто раптом згадав про своє українське коріння. Ті, хто залишився, майже повністю вписалися в оточуючу дійсність. Вони служать у міліції та армії, керують підприємствами, працюють у приватних фірмах, у лікарнях і школах. Переважна більшість із них народилась у Івано-Франківську і нікуди не збирається звідси їхати.

За матеріалами газети "Репортер"

Парк, що пережив імперії

«Закласти міський парк на землях Радецького поля площею 7 моргів між Липами та вул. Голуховського, до якого доступ був би з обох боків», – таку ухвалу міська рада Станиславова прийняла в травні 1895 р. Однак це рішення сподобалось не всім. Частина городян вважала, що розташування парку поруч із тюрмою та військовими казармами невдале. Але захисники ідеї створення парку таки домоглися свого й навесні 1896 р. почалось його закладення. Тому, на переконання  краєзнавця Михайла Головатого, роком заснування парку доцільніше вважати 1896-й, коли тут посадили перші дерева.

Колесо історії

За Австрії в парку з’явилося багато відпочинкових й розважальних закладів: музичні павільйони, громадські альтанки, ресторан. З 1903 по 1907 р. міська влада викуповує у власників кілька земельних ділянок і парк розширюють до вулиці Казимирівської (нині – Гетьмана Мазепи). На цих землях викопують два ставки, які згодом об’єднають в одну водойму з острівцем. Взимку тут навіть проводились хокейні матчі.
Навесні 1908 р. на викупленій міською «Касою ощадності» 10-морговій земельній ділянці, де зараз східна трибуна стадіону «Рух», став до ладу модний в ті часи так званий «парк Йордана» – ігровий майданчик з атракціонами.
За Польщі в парку відбулося мало змін. Найперше парк, що носив ім’я цісарівни Єлизавети, поляки перейменували на честь свого письменника Генрика Сенкевича. У 1928 р. влада докупила ще одну земельну ділянку площею 1,3 га для розширення громадського парку.
За часів німецької окупації парк назвали іменем Івана Франка. Німці підірвали пам’ятник на честь 500-ліття Грюнвальдської битви, встановлений тут в 1910 р. А під час визволення міста у липні 1944 р. найзапекліші бої велися саме в районі парку і значна його частина була поруйнована.
З 1945 р. парк носить ім’я  Т.Г. Шевченка. Наприкінці 1948 р. до нього приєднали прилеглу територію колишнього приватного парку Ромашкана, після чого площа міського парку склала 28 гектарів.
За радянської влади парк зазнав трьох реконструкцій – в 1949, 1966 та 1977 роках. Під час першої реконструкції тут посадили  понад 1,5 тис. різних дерев і чагарників. У відремонтованій будівлі паркового палацу розмістили бібліотеки для дітей і дорослих, читальний зал, ресторан, більярдну. Спорудили літній «зелений» театр на 900 місць. Обладнали дитячий та танцювальний майданчики. Будували волейбольний, баскетбольний і тенісний майданчики. Встановили фонтан, а також пам’ятники Лєніну і Сталіну.
У 1955 р. поблизу парку відкрили міське озеро, споруджене на болотистій місцевості методом народної будови площею водного плеса 38 га. Тут обладнали пляжі, човнову та рятувальну станції. За час свого існування це озеро пережило лише одну реконструкцію, яка, однак, тривала понад сім років, і мало різних власників. Зараз озеро знову у складі міського парку.  
У 1974 р. працівники управління «Росмонтажатракціон» встановили колесо огляду висотою 28 метрів, яке й зараз є улюбленим атракціоном відвідувачів міського парку. 

Чи є шанс на відродження?

Міський парк культури та відпочинку, в якому своєрідно поєднані англійський і французький паркові стилі, є пам’яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення. Як заповідний об’єкт він входить до складу природно-заповідного фонду і є складовою частиною світової системи природних територій та об’єктів.
Його можна назвати й музеєм природи, адже, окрім місцевих порід, тут ростуть й екзотичні дерева і чагарники, завезені свого часу з розсадників Польщі, Франції та Америки. Зокрема, тут можна побачити рідкісне тюльпанове дерево та гінкго – єдиного представника родини гінкгових і найстарішого предка голонасінних, що зберігся до наших днів.
Незважаючи на все це, на початку 1990-х років парк почав занепадати. Старі дерева всихали, проростав самосів, який захаращував територію. Щоб врятувати парк, в 2003 р. міськвиконком ухвалив рішення про чергову реконструкцію, яка, на жаль, не завершена й досі. Директор парку, депутат міськради Володимир Ротару переконаний, що розпочату  справу таки треба довести до логічного кінця, але з сумом констатує, що впродовж останніх трьох років на реконструкцію парку не виділили жодної копійки.
«Завершити реконструкцію необхідно. Можливо, через брак коштів, не в такому обсязі, як було заплановано, але хоча б елементарне. Крім того, необхідно виділяти кошти на експлуатацію парку й утримання в належному стані того, що вже зроблено, бо воно починає руйнуватися», – каже пан Ротару. За його словами, передовсім необхідно усунути дефекти паркових гідроспоруд і вирішити питання з відновлення систем штучного орошення та водовідведення в парку, завершити благоустрій алей. На першочергові роботи потрібно 2-3 млн. гривень. 

За матеріалами газети "Західний кур'єр"

Станіславівські кінотеатри

Коли французи Луї і Огюст Люмьєр 28 грудня 1895 року в паризькому кафе на Бульварі Капуцинів влаштували перший публічний перегляд короткометражок, вони навіть не сподівалися, що кінематограф у майбутньому стане невід'ємною частиною світової культури. Популярність сінематографу у Станиславові була настільки великою, що дирекція театру свого часу скаржилася, що городяни «не хочуть ходити до театру, а тим часом ходять пильно до кіна».

Вперше з кіномистецтвом мешканці міста познайомилися у травні 1897 року, коли по вул. І. Данкевича (тепер Мазепи, 6) масовик К. Малиновський продемонстрував види Парижа та Лондона і сценку про ігри дітей. На той час це був єдиний кінопоказ, і ще десяток років станиславівці тішилися з перегляду «світлових картин» на фотопластикумі (діафільмів) та сеансами мандрівних кінотеатрів.

Значною подією для міста було відкриття першого стаціонарного кінотеатру «Уранія» у 1908 році. Спочатку він знаходився по вул. Камінського (тепер І. Франка), а через рік був перенесений у приміщення по вул. Сапєжинській, 10 (тепер Незалежності, 10, будинок, де розташовувався колишній ляльковий театр, зруйнований під час ремонту у 1993 році). Репертуар кінотеатру змінювався кожного понеділка та четверга. Другим у Станиславові був кінотеатр «Олімпія», відкритий у 1910 році по вул. Собєського, 20 (нині - Січових Стрільців). Багато хто з мешканців Івано-Франківська пам'ятає цей кінотеатр як дитячий ім. Т. Шевченка.

У 1914 році у новому будинку №1 по вулиці Липовій (тепер Шевченка) відкрився третій станиславівський кінотеатр «Австрія», який у польські часи був перейменований на «Варшаву». У січні 1919 року саме в залі цього кінотеатру проходило історичне засідання Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки, на якому був прийнятий акт Злуки з Українською Народною Республікою. Зараз у цьому приміщенні знаходиться Народний дім.

Квитки у кінотеатр на початку століття коштували від 0,2 до 0,5 корон. На ці гроші можна було купити 15 яєць, чи 2 буханці хліба, чи 5-7 кілограмів картоплі. Для порівняння: зарплата кваліфікованого робітника сягала 100 корон на місяць.

Кількість кінотеатрів у місті в польські часи збільшилася до шести. Фільми демонструвалися також у польському «Казино», або ж «Раю» по вул. Казимирівській (зараз Гетьмана Мазепи, 10) та у кінотеатрі «Беллона», що знаходився у приміщенні тепер знесених казарм навпроти Білого дому. У 1929 році відбулося відкриття кінотеатру «Тон» у добудові перебудованого після пожежі польського «Сокола» - зараз це кінотеатр «Люм'єр». Через рік у цьому кінотеатрі почали демонструвати звукове кіно.

Які ж фільми дивилися городяни? Ось репертуар кінотеатру «Тон» влітку 1937 року: 27 червня - «Бен-гур», 11 липня - «Дружина чи секретарка», 18 липня - «Королева танцю», 25 липня - «Смерть чатує в джунглях», 1 серпня - «Під твоїм чаром», 8 серпня - «Дармоїд» та ін. Репертуар кінотеатру змінювався щотижня.

Громадськість міста не завжди схвалювала кінорепертуар. Ось що читаємо в газеті «Станиславівські вісті» за 8 серпня 1937 року: «...у часі теперішньої кризи всі кіна, наче на перегони, висвітлюють фільми морально й етично шкідливі, рекламуючи [їх] шумними й крикливими афішами». Проте кіно завжди мало велику популярність у місті, особливо серед молоді. Виникало побоювання - чи не витіснить кіно театру. Управа театру ім. І Тобілевича навіть отримувала недобори від вистав, бо глядачі «не хочуть ходити до театру, а тим часом ходять пильно до кіна», хоч і білети до театру були значно дешевші.

Тим часом сінематограф отримав швидкий розвиток і удосконалення в усьому світі. Епоха німого кіно у світі закінчилася 6 жовтня 1927 року - цього дня в США у прокат вийшов музичний фільм «Співак джазу», а першим кольоровим фільмом був американський «Беркі Шарп», продемонстрований у 1935 році.

Перша українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв декілька хронік, які продемонстрував у грудні в Харківському оперному театрі. Перші українські екранізації створювалися на основі улюблених глядачами драматичних вистав «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», «Наймичка» та ін.

День українського кіно, згідно з указом Президента України від 12 січня 1996 року, відзначається щорічно в другу суботу вересня.

 

За матеріалами газети "Галицький Кореспондент"